Передмова

Ілляшев Михайло ІгоровичІлляшев Михайло Ігорович. Народився 26 серпня 1976 року в Кіровограді. Закінчив середню школу № 51 у Києві. В 1998 році закінчив Інститут міжнародних відносин Київського національного університету ім. Т. Г. Шевченка та отримав диплом магістра міжнародного права. Адвокат, керівник юридичної фірми «Ілляшев та Партнери». Нагороджений званням Заслужений юрист України. Онук фронтовика Кобильчака Михайла Митрофановича (див. «Учасники Другої світової війни»), який народився в селі Чемерпіль.

Час минає. Сьогодення стає історією. І ніхто не може вплинути на це. Але від сучасників залежить — що піде в забуття, а що навіки залишиться в пам‘яті людства. Все існування людства супроводжувалося війнами. Але не було жодної, яку можна поставити в один рядок з Другою світовою війною. Вона була безпрецедентною, як за кількістю загиблих, так і за впливом на подальшу долю людства. Отже наш обов‘язок залишити достовірну інформацію про неї нашим нащадкам. Ми повинні розповісти про тих, хто творив історію, хто пішов на захист своєї Батьківщини, хто загинув, та хто повернувся живим, але подивився в очі смерті та назавжди змінився. Про звичайних людей, які народилися в великих містах та в невеликих селах, у сім‘ях селян та вчених, які мали звичайні, так знайомі нам сьогодні, плани на майбутнє, але доля яких склалася зовсім по-іншому. І виною тому Війна. Незалежно від їх ролі в історії людства, вони всі гідні того, щоб захистити їх від часу. Тільки захистивши пам‘ять про них та про жахливі події тих днів, ми убезпечимо своїх нащадків. Саме про таких, одночасно звичайних і особливих людей, яких об‘єднує мала Батьківщина — село Чемерпіль, що на Кіровоградщині, і написана ця книга. Величезна подяка її автору, який витратив велику кількість безцінного для нього часу, щоб не дозволити зникнути без вісти у віках нашим славетним попередникам, які пішли на Велику Вітчизняну війну, захистили нашу Батьківщину та дозволили нам народитись та подорослішати, дали наш шанс на щасливе майбутнє!

Михайло Ілляшев


Опаленко Анатолій Якович

Опаленко Анатолій Якович, голова сільськогосподарського фермерського господарства «Лан». Народився 18 серпня 1957 року в селі Чемерпіль. Закінчив Чемерпільську восьмирічну школу, Ісаївський сільськогосподарський технікум, Білоцерківський сільгоспінститут. Працював ветеринарним лікарем, завідуючим тваринницьким комплексом, нині очолює СФГ «Лан» у с. Бандурове, Гайворонського району. За значні досягнення в розвитку сільськогосподарського виробництва, активну благодійну діяльність нагороджений Орденом Української Православної Церкви Святого благовірного Київського князя Ярослава Мудрого, відзнаками громадських організацій. За будівництво Свято-Покровського храму (село Бандурове) нагороджений Орденом апостола Іоанна Богослова, Української Православної Церкви. Син фронтовика, інваліда війни 2 групи, Опаленка Яківа Трохимовича (див. «Учасники Другої світової війни»).

Протягом тисячолітньої історії мільйони синів і дочок нашого народу клали свої голови у війнах та воєнних конфліктах за рідну державу та за інтереси чужих для нас держав і правителів. У найбільш жорстокому в історії людства XX сторіччі наші земляки воювали у війнах російсько-японській, громадянській 1917–1923 років, двох світових, які призвели до грандіозних людських втрат. Під час Першої світової війні українці опинилися між двох ворожих імперій — Російської та Австро-Угорської. Історики підрахували, що по обидва боки фронту опинилися понад 4,5 млн мобілізованих до лав як російської, так і австро-угорської армій українців. Росія втратила 2 млн 250 тис. своїх громадян, отже ми можемо казати, що у російській армії загинуло близько 600 тис. українських воїнів. Поранення у російській армії дістало 3,8 млн, отож серед них було щонайменше 1 млн українців. З 9 млн мобілізованих до австро-угорського війська — українців могло бути 700 тис. Австро-Угорщина втратила загиблими 1,5 млн своїх підданих, серед них українців — близько 120 тис., з числа 2,5 млн поранених під час Першої світової українці становили приблизно 200 тис. чоловік. На сьогодні документально доведено, що понад 7 млн українців воювали у складі Червоної армії під час найжорстокішої в історії людства Другій світовій війні. Іноді озвучується цифра 9 млн українських громадян з числа понад 30 млн, що знаходилися у Червоній армії протягом війни. З них безповоротні втрати (загинули на полі бою, померли від ран на етапах евакуації та у шпиталях, померли у полоні і страчені у концтаборах) склали від 3,5 до понад 4,1 млн українців (вихідців з України, які були військовослужбовцями Червоної армії). У радянських партизанських формуваннях загинуло від 40 до 60 тис. українців. Навіть, здавалось би, у післявоєнні мирні роки ми були готові, за першим наказом, вирушити на війну, взяти участь у конфлікті, виконати бойове завдання в «гарячій точці». У так би мовити «тихих» 50–70-х рр. ХХ століття радянські солдати брали участь у бойових діях в Кореї, Угорщині, арабо-ізраїльських, в’єтнамській та ангольській війнах, були в складі військ вторгнення до Чехословаччини, військового контингенту на Кубі під час карибської кризи, пройшли школу військових радників у африканських, близькосхідних та азійських країнах. І в цих війнах та конфліктах брали участь і наші земляки. Окремою сторінкою в історії війн XX сторіччя стала афганська війна 1979–1989 рр., де також були наші земляки, названі в цій книзі. Багато неупереджених істориків, письменників, публіцистів кажуть, що необхідно категорично відмовитися від української історичної «плаксивості». Адже, поряд з історичною трагічністю й песимізмом, у нашій історії величезна кількість позитивних прикладів, на яких можна і треба виховувати у молоді відчуття власної сили, воїнської доблесті і честі, військового духу нації, готовності зі зброєю в руках боронити свій народ і Державу. Наші солдати в усіх арміях, та сьогоднішні воїни — це, перш за все, достойні особистості і мужні воїни, які чесно виконують свій військовий обов’язок. Чинні Закони України та військові статути вимагають сьогодні від солдата, офіцера, генерала беззастережно виконувати будь-який військовий наказ і воювати там, куди направляють. Принаймні, до того моменту, доки цей наказ не підпаде під юридичне (а не політичне) визначення поняття «злочинний наказ». І за часів Незалежної України українські солдати й офіцери вирушали до Югославії, Лівану та Кувейту, Іраку та інших гарячих точок. До речі, не завжди війни в інтересах однієї чи іншої імперії суперечили інтересам України. Українці, які полягли в далеких російськотурецьких війнах, своєю кров’ю і потом не тільки завойовували славу царям чи царицям. Нинішні кордони незалежної України — це не лише заслуга депутатів, які проголосували за незалежність у 1991 році. Наші кордони —перш за все! — освятилися і розмежувалися кров’ю українських воїнів, пролитою в жорстоких війнах. Люди, про яких йдеться у книзі, народилися в селах Чемерпіль, Березівка і Ташлик (нині Гайворонського району Кіровоградської області). На початку ХХ століття ці села відносилися до Даниловської волості Балтського повіту Подільської губернії Київського генерал-губернаторства, з 1935 р. — Чемерпільська сільська рада. В книзі є імена, фотографії і біографічні дані наших односельчан — учасників практично всіх воєн 20 століття, які вдалося зібрати авторам.

Села Чемерпільскої сільської ради Гайворонського району Кіровоградської області: Чемерпіль, Березівка, Ташлик

Сьогодні наші державні кордони і нашу незалежність відстоюють солдати, офіцери і генерали Збройних Сил України, інших військових і добровольчих формувань — учасники антитерористичної операції, гідні спадкоємці бойової слави батьків, дідів, прадідів. Саме тому до книги включені наші односельчани, які героїчно воюють та служать в зоні АТО, захищаючи нашу Батьківщину.

Анатолій Опаленко